Підстави оспорюваності правочинів

1. Вчинення правочину неповнолітньою фізичною особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК).

2. Вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК).

3. Вчинення правочинудієздатною фізичною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК).

4. Вчинення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК).

5. Вчинення правочинівпід впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК),

насильства (ст. 231 ЦК), зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).

6. Вчинення фіктивного правочину (ст. 234 ЦК).

7. Вчинення удаваного правочину(ст. 235 ЦК).

3.Хоча недійсні правочини не створюють юри­дичних наслідків, що передбачалися сторонами при вчиненні остан­ніх, але вони створюють наслідки, пов’язані з їх недійсністю.

ЦК у ч. 2 та ч. 3 ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину, Суть їх полягає у тому, що кожна із сторін недійсного правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все те, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користу­ванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вар­тість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкоду­вання, Отже, йдеться про повернення обох сторін у первісний стан, який мав місце до виконання сторонами правочину Такі майнові на­слідки недійсності правочину йменуються двосторонньою реституцією. Крім того, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій сто­роні або третій особі завдано збитки аморальну шкоду, вони також підлягають відшкодуванню винною стороною.

Таким чином, загальні наслідки недійсності правочину охоплю­ють дві складові. Причому, якщо перша складова (двостороння рес­титуція) є абсолютно обов'язковою, то друга (відшкодування збитків та моральної шкоди) - має місце тоді, коли ці збитки (моральна шко­да) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону.

Ці наслідки недійсності правочину називаються загальними, оскільки вони застосовуються при недійсності будь-якого правочину (нікчемного або оспорюваного), якщо законом не встановлені особ­ливі умови їх застосування чи особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч, 3 ст. 216 ЦК).

Особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів - це спеціальні правила, передбачені у ЦК для окремих видів недійсних правочинів, щодо суб'єктів, на яких покладаються обов'язки із здійснення двосторонньої реституції, відшкодування збитків та відшкодування вартості втраченого майна, що підлягає пе­редачі другій стороні недійсного правочину.

Особливі правові наслідки - це спеціальні правила, передбачені у ЦК, щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів, Вони знаходять прояв у покладенні на винну сторону, що застосувала обман, фізичний або психічний тиск до іншої особи, обо­в'язку з відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі (стат­ті 230-231 ЦК).

У ЦК є низка спеціальних поло­жень щодо правових наслідків недійсності лише нікчемних право­чинів. По-перше, правові наслідки недійсності нікчемного правочи­ну, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін. Введення цього правила пов'язано з тим, що ст. 6 ЦК надала можливість сторонам у договірних відносинах відступати від поло­жень актів цивільного законодавства (у тому числі й норм ЦК), крім тих, стосовно яких є застереження про їх незмінність. По-друге, за­стосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь-якої заінтересованої осо­би, а й судом з власної Ініціативи, Це означає, що суд у разі встановлення наявності нікчемного правочину з власної ініціативи може за­стосувати його наслідки.

Недійсним може бути не тільки правочин у цілому, а й окрема його частина.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.. 217 ЦК), Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

Викладене свідчить, що ЦК відтворює ті положення цивільного за­конодавства, що діяли раніше та які витримали випробування часом і здатні забезпечити майновий обіг в умовах ринкової економіки.

Разом з тим ЦК містить низку новел.

По-перше» легальне закріплення знайшли загальні вимоги, додер­жання яких необхідно для чинності правочину та розширення їх кола. По-друге, встановлена презумпція правомірності будь-якого право­чину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. По-третє, передбачена необ­хідність державної реєстрації окремих правочинів, для яких вона має конститутивне значення. По-четверте, створена необхідна база для тлумачення правочину його сторонами або судом. По-п'яте, у ЦК знайшов закріплення поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. По-шосте, розширене коло оспорюваних правочинів за рахунок скорочення кількості нікчемних правочинів. По-сьоме, ЦК немістить положень про односторонню реституцію та неможливість останньої як таких, що суперечать його приватно-право вій суті. По-восьме, до загальних наслідків недійсності правочину віднесено двосторонню реституцію та відшкодування другій стороні правочину завданих збитків та моральної шкоди.

Тема 10. ПРЕДСТАВНИЦТВО

План

1. Поняття та правова природа представництва

2. Підстави виникнення та види представництва

3. Довіреність

4. Припинення представництва

1.Цивільні права не завжди можуть бути здійснені особисто їх носіями. Нерідко вони або з юридичних або з фактичних підстав особисто не вступають у правовідносини.

Юридичними підставами особистої неучасті у правовідносинах можуть бути:

1) часткова дієздатність малолітніх;

2) недієздатність особи тощо.

Фактичними підставами особистої неучасті у правовідносинах є:

1) хвороба;

2) тривале відсутність в місці постійного проживання;

3) юридична неграмотність;

4) небажання особисто вступати у правовідносини;

5) завантаженість особи або брак часу та ін.

За таких обставин суб’єкти цивільних прав здійснюють їх за допомогою представників.

Поняття представництвадається у ч. 1 ст. 237 Ц України–це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Правова природа представництва:

- теорія діяльності (Рясенцев В.О., Суханов Є.А.) – суть представництва розглядається як діяльність представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють;

- теорія правовідношення (Іоффе О.С., Невзгодіна О.Л.) – суть представництва полягає у правовідношенні.

Представництво як правовідношення має дві сторони: внутрішню і зовнішню.

Внутрішньою стороною представництва є правовідношення між представником і особою, яку представляють (довірителем).

Зовнішню сторону представництва складає правовідношення між представником і третьою особою, з якою вступає у відносини представник для представництва інтересів довірителя.

Сторонами у представництві є три особи:

1) представник, яким може виступати фізична або юридична особа в межах свого обсягу дієздатності (наприклад, неповнолітній може вчинити правочин в інтересах своїх батьків, якщо на це є їхня згода тощо);


1528252972077789.html
1528319016209324.html
    PR.RU™